Начало >> Учеба >> Банкрутство

Проблеми практичного здійснення банкрутства - Банкрутство

Печать
Оглавление
Банкрутство
Історично-правова еволюція вчень про банкрутство
Види та причини банкрутства
Суб’єкти та учасники в справі про банкрутство
Порушення провадження в справі про банкрутство
Склад та розмір вимог кредиторів в справі про банкрутство
Процедура розпорядження майном
Процедура санації
Укладання мирової угоди
Ліквідаційна процедура
Проблеми практичного здійснення банкрутства
Недоліки законодавства про банкрутство
Висновок
Література

4. СКЛАДНОЩІ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО БАНКРУТСТВО
4.1. Проблеми практичного здійснення банкрутства
Світова практика банкрутства показує, що цей процес болючий, як і будь-яке руйнування, але підтверджує, що непродуктивність перетворення виробника на банкрута не завжди очевидна. Наприклад, ліквідація неефективних підприємств, які випускають непотрібну продукцію, цілком виправдана. Використання процедури банкрутства як прихованої форми переходу підприємства з рук одного власника в руки іншого, який, власне, ініціює цю процедуру, є не українським ноу-хау тіньової приватизації, а одним із легітимних інструментів «вільного ринку». Щоправда, на Заході застосовувати такі схеми стає дедалі складніше, а законодавство Євросоюзу взагалі розцінює таку процедуру як практично неможливу, сприяючи фінансовому оздоровленню підприємств-банкрутів і створюючи умови для «прозорого» переходу їх у руки інвестора-санатора. Україна теж має законодавство про банкрутство, але воно поки що не лише допускає «тіньову приватизацію», а й ставить права кредитора вище прав трудового колективу, інвестора, держави та підприємства-боржника.
Цікаво, що в 90-ті роки, на які припало багато банкрутств вітчизняних підприємств, процедура санації практично не застосовувалася, і це було головною відмінністю української практики від світової. Хоча і в нашій країні, і за кордоном банкрутство часто відбувалося з одних і тих самих причин. Наприклад, за даними Федеральної корпорації страхування внесків США, кримінальні дії працівників підприємств і банків, а також кредиторів та позичальників є у 25—30% випадків причиною краху кредитних установ. У нашій країні ця цифра удвічі більша. Оборотні кошти вітчизняних підприємств були вимиті ще в середині 90-х років. І ці гроші нікуди не ділися, вони просто перекочували до нових господарів, які керують виробництвами. Винні в цьому фірми, так звані фінансові партнери, які доводять підприємство до банкрутства, проводять цю процедуру, а потім намагаються за безцінь отримати підприємство.
За кордоном санація має не лише історію, а й популярність. Державна підтримка банкрутів проводилася в 90-ті роки державами Східної Європи (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина) при переході на нову структуру економіки і наприкінці 80-х — початку 90-х у Скандинавії (Швеція, Фінляндія), де економіка має яскраво виражену соціальну спрямованість. Причому набір засобів був щонайширшим — від фінансових дотацій до санації підприємств державою.
Якщо говорити мовою закону, під неспроможністю (банкрутством) підприємства розуміється нездатність задовольняти вимоги кредиторів із оплати товарів, включно з нездатністю забезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди, у зв'язку з перевищенням зобов'язань боржника над його майном або у зв'язку з незадовільною структурою балансу боржника.
Де-факто ознакою банкрутства є призупинення розрахунків із позикодавцями, коли підприємство не забезпечує чи явно нездатне забезпечити виконання вимог кредиторів протягом певного часу, але де-юре банкрутство настає після визнання факту неспроможності господарським судом або, після офіційного оголошення про неї, боржником при його добровільній ліквідації.
На сьогодні в законі передбачено реорганізаційні та ліквідаційні процедури, а також мирову угоду. Причому мирова угода є оптимальним варіантом, при якому, так би мовити, і вовки (кредитори) ситі, і вівці (боржник) цілі.
Процедури ліквідації та реорганізації мають лише одну спільну закономірність — вони ініціюються через неплатоспроможність підприємства. У решті це антагоністи: перша означає фактичне припинення роботи, друга займається реанімацією виробництва. Ліквідація відбувається за двома сценаріями: це або добровільне банкрутство, або примусове, яке проводять компанії, що виграли конкурс із ліквідації банкрута.
У світовій практиці 90-х років ліквідація або, як варіант, продаж підприємства вроздріб застосовується порівняно нечасто, оскільки поділ його призводить до руйнації сформованих зв'язків із кредиторами і споживачами товарів або послуг, які надавало підприємство-банкрут. Особливо це очевидно у випадку зі стратегічно важливими для країни підприємствами. Наприклад, у банківській системі Японії, Південної Кореї та скандинавських країн вона використовувалася майже виключно щодо небанківських фінансових компаній, а у США — лише до ощадних кас. Крім того, процедура банкрутства менш прозора. Процеси банкрутства в Україні також недостатньо прозорі, проводяться в інтересах компаній кредиторів, які, по суті, і доводять боржника до банкрутства.
Санація — це система заходів, здійснюваних під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом і його ліквідації, а її результати спрямовані на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і зміну організаційно-правової й виробничої структури боржника. Як правило, реорганізацію банкрута проводять або кредитори, або боржник, зокрема його новий власник. Останній варіант проходить через процедуру санації і включає в себе низку заходів, що дозволяють розрахуватися з боргами і прямо або опосередковано збільшити капітал. Зокрема у Німеччині і Швейцарії існує практика, коли спостережний орган шляхом жорсткішого контролю та заходів «морального впливу» спонукає акціонерів і нових власників до надання додаткового капіталу банкрутові.
Природно виникає питання чи завжди виправдана санація. Очевидно, що коли у підприємства, яке ліквідується, немає господаря або інвестора, здатного погасити його борги, інвестувати в розвиток виробництва та послуг, то банкрутство — оптимальний вихід зі становища. Однак якщо об'єкт банкрутства є стратегічно важливим для держави об'єктом чи містоутворюючим підприємством або ж у нього знайшовся господар чи інвестор, готовий витягнути його з фінансової прірви, то оптимальною залишається процедура санації. Санація — це підтримка підприємства, що гине, і тому вона набагато краща за банкрутство. Якщо ж є інвестор, санація — єдиний вихід, і в такому разі інвестор потребує законодавчої та державної підтримки. Є лише дві причини, з яких банкрутство залишається єдиним виходом для підприємства, — це низькоякісний менеджмент або продукція, на яку немає попиту. У решті випадків санація краща, ніж банкрутство.
Водночас законодавче регулювання процедури банкрутства та санації настільки недосконале, що на це часто звертають увагу спеціалісти. Для таких тверджень є вагомі причини.
У законі дуже нечітко прописана процедура призначення конкурсних кредиторів і не зрозумілі їхні права, зокрема незрозуміле положення про повноваження комітету кредиторів і сферу його компетенції. У «порядних кредиторів» викликає сумнів механізм погашення боргу, водночас кредитори ставляться в нерівні умови. Зокрема надаються переваги кредиторам, чиї вимоги забезпечені заставою, вони мають привілеї, порівняно з іншими кредиторами. Саме тому в підготовленому проекті змін до закону про банкрутство, пропонується надати чіткіше визначення конкурсних кредиторів і визначити перелік їхніх прав, а також механізм їх реалізації розпорядником майна.
Ще більше запитань виникає до чинного закону у боржників, оскільки закон фактично не дає їм можливості відновити платоспроможність.
По-перше, поки що передбачається відносно короткий термін процедури санації і немає належного механізму для її реалізації у більш тривалий період.
По-друге, не поширюється мораторій на вимоги кредиторів, які виникають із моменту прийняття рішення про запровадження цього мораторію, отже, початкова сума боргу невпинно зростає, іноді в геометричній прогресії. Законодавство про банкрутство на сьогодні недосконале. У ньому дуже багато протиріч і прогалини. Унікальна ситуація, коли діючий закон, по суті, дозволяє банкрутити містоутворюючі або стратегічно важливі для країни підприємства. На таких підприємствах коли розпочато розгляд справи про банкрутство, залишається сподіватися, що процедура закінчиться санацією. На випадок банкрутства виникає дуже багато проблем екологічного, економічного та соціального характеру, адже ці підприємства стратегічно важливі для економіки країни.
По-третє, кредитори мають право нескінченно оскаржувати угоди, укладені боржником, при цьому значно розширено коло підстав, уже передбачених чинним законодавством, у зв'язку з чим процедура санації штучно зволікається. Санацію сьогодні неможливо провести через неоднозначні стосунки кредиторів. Часто кредитори не погоджуються зачекати, поки сановане підприємство стане на ноги і зможе розрахуватися з ними. Вони наступають «на горло», вимагають грошей зараз. А санація означає відстрочку у виплаті боргів кредиторам на п'ять-сім років, доки підприємство заробить ці гроші. А ті, кому винні, краще за безцінь розпродадуть підприємство вроздріб, ніж чекатимуть поліпшення його фінансового становища.
Проведення санації кредитори найчастіше зривають, і фінансове оздоровлення стає неможливим. Почасти тому незацікавлені зовнішні інвестори вітчизняною промисловістю, дві третини якої перебуває у стані перманентного банкрутства і потребує серйозних інвестицій. Якщо в Угорщині три чверті банкрутів, які відновили своє фінансове становище, були викуплені іноземними інвесторами, то в Україні навіть діючі інвестори не можуть провести процедуру санації, наштовхуючись на «узаконений» опір кредиторів.
Прогалини в законі дозволяють використовувати його на свою користь у частині захоплення власності підприємств. У новому законі дається більше прав раді кредиторів, а не окремим кредиторам, оскільки є вже прецеденти, коли це використовували неправильно. У новому варіанті закону «конкурсні кредитори», заборгованість перед якими була нагромаджена до початку процедури банкрутства, ставляться в рівні умови з «поточними кредиторами», чиї борги утворені вже після початку процедури банкрутства. За попереднім варіантом, на других не поширювався мораторій, і вони "вимивали" оборотні кошти або устаткування банкрута так, що «конкурсні кредитори» залишалися при «бубнових інтересах».
В той самий час, поточна заборгованість знаходиться у вільному режимі, і мораторій не може навіть частково (наприклад, нарахування неустойки (пені, штрафу)) стикуватися з такою заборгованістю. Це підтверджується абзацами 6 і 24 статті 1 Закону, де надані поняття конкурсного та поточного кредитора, самого мораторію. Диференціація на конкурсну та поточну заборгованість була зроблена в Законі для усунення правової плутанини і для підвищення ефективності господарської діяльності боржників. Якщо б мораторій хоча б частково розповсюджувався на поточну заборгованість, то настав би «колапс» господарської діяльності боржника. Ніхто б з таким боржником ніколи б не співпрацював, тому що свій борг поточний кредитор міг би ніколи не отримати. Тому в редакції Закону 1999 року, а також в змінах була закладена чітка позиція про долю поточної заборгованості. Тому статтю 12 Закону, що стосується наслідків дій мораторію, слід застосовувати нерозривно з абзацом 6 ч. 24 статті 1 Закону, де дається визначення мораторію. В противному випадку це призведе до знищення економіки України.
На жаль, ні Закон, ні Господарський, ні Цивільний кодекси нічого не передбачають про дію мораторію на задоволення вимог кредиторів про позовну давнину. Справа в тому, що сам факт законодавчої заборони для боржника на виконання грошових зобов'язань по суті не дає права кредитору вимагати захисту своїх прав в позовному провадженні. В цій ситуації спір не виникає, оскільки боржнику заборонено виконувати грошові зобов'язання всім без виключення конкурсним кредиторам. При цьому сплата конкурсної заборгованості буде виконуватися в порядку, передбаченому Законом як спеціальним нормативно-правовим актом. Тут конкурсним кредиторам Закон приписує, як діяти у випадку порушення справи про банкрутство боржника. Іншими словами, при введенні мораторію між конкурсними кредиторами і боржником спір не виникає, просто змінюється порядок погашення грошових зобов'язань в силу Закону. Тому після порушення справи про банкрутство позовного провадження по конкурсній заборгованості не повинно бути і, тому, позовна давнина по такій заборгованості в цій ситуації повинна призупинятися.
Цей висновок співпадає як з статтею 78 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, так і з статтею 263 Цивільного кодексу України 2003 року.
Крім того, у новому варіанті в комітет кредиторів вводиться представник трудового колективу, а роль профспілок вирішальна при контролі за виконанням заходів під час процедури санації. Раніше закон був не досить соціально спрямований, оскільки його положення не дають можливості врахувати права й інтереси трудового колективу боржника повною мірою. У новому проекті підвищується статус важливих для економічної безпеки держави підприємств, які перебувають на межі банкрутства або проходять процедуру санації. Зокрема збільшуються терміни санації. Будь-які коливання навколо підприємств, що входять у систему національних інтересів та економічної безпеки, не кажучи вже про процедуру банкрутства, ведуть до підриву української економіки, дестабілізації в суспільстві. Тому Україні винятково невигідне не лише банкрутство таких підприємств, а й будь-які фінансові або менеджерські проблеми на цих підприємствах, не вигідні дії кредиторів цих підприємств, якщо вони дестабілізують їх роботу.
Як зазначають експерти комітету ВРУ з економічної політики, головне, на що спрямований новий законопроект про банкрутство, — дати можливість боржникові розрахуватися з кредитором, при цьому всі кредитори отримують рівні права і гарантії щодо погашення боргу. Механізм «штучного банкрутства» виключається, а трудовий колектив банкрута отримує гарантію погашення заборгованості і соціального захисту на випадок звільнення.
Банкрутство, як юридична процедура, використовується кредиторами, боржниками, а також третіми особами і при цьому кожний переслідує свої цілі.
Перші – для: реального повернення боргів в процесі ліквідаційної процедури; списання проблемної заборгованості до спливання трьохрічного строку позовної давнини, що можливо тільки при ліквідації боржника-банкрута та виключенні його з державного реєстру підприємств та організацій України (властиво для банківської системи).
Другі - з метою припинення діяльності підприємства по причині фінансової неспроможності для цивілізованого з'ясування відносин з кредиторами та діловими партнерами. Іноді механізм (процедура) банкрутства застосовується керівниками підприємств як інструмент вибивання боргів з використанням повноважень та можливостей санаторів (ліквідаторів), господарських суддів з боржників, з яких звичайним засобом стягнути борги неможливо. Втручання арбітражних керуючих у взаємини будівельної фірми, яка відремонтувала будівлю, приміщення та тому подібне, і замовника, який не бажає здійснювати сплату згідно укладених договорів, діє навіть на виконавчі комітети, державного реєстратора та державні податкові інспекції.
Зустрічаються випадки використання банкрутства як засобу ухилення від сплати боргів численним кредиторам за рахунок відсторонення деяких з них від участі в процедурі банкрутства по причині пропуску місячного строку подання в господарські суди позовних заяв з моменту опублікування про порушення справи про банкрутство. Такими боржниками (банкрутами) ставка робиться на те, що не всі господарюючі суб'єкти виписують та читають центральні печатні видання, такі як «Голос України», «Урядовий кур'єр» та ін., в яких публікується інформація про порушення справ про банкрутство.
Треті - з метою перерозподілу власності шляхом доведення фінансово спроможних підприємств до реального або фіктивного банкрутства для наступного придбання їх як цілісного комплексу або тільки прибуткових підрозділів за безцінь. І такі банкрутства були відмічені головою Вищого господарського суду України Дмитром Притикою 28 грудня 2003 року на спільному засіданні Пленуму Вищого господарського суду України та Ради суддів господарських судів України [30].
Однак у всіх випадках при практичному здійсненні процедури банкрутства виникають проблеми, які важко вирішити, а найчастіше неможливо по об'єктивним причинам, в основі яких полягають недосконалість законодавств» України про банкрутство.
В першу чергу це стосується спрощеної процедури банкрутства, передбаченої ст. 52 Закону України «Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Головною особливістю цієї процедури є право кредитора здійснювати банкрутство підприємства через відсутність за місцем знаходження (юридичною адресою) [2]. Як правило, до подання позову до господарського суду кредитор приймав заходи до пошуку підприємства, його керівника та майна, але безрезультатно. Тому, звертаючись до суду, кредитор вважає, що їх зможе знайти ліквідатор, а якщо ні, то рішення суду про банкрутство боржника дає йому можливість швидко списати з балансу (обліку) проблемну заборгованість або обґрунтувати перед другими діловими партнерами невиконання договірних зобов'язань.
Для кредиторів з числа банківської системи по категорії таких банкрутств характерна обставина, що їм наперед відомо про безперспективність погашення боргу, пошуку підприємства, його майна та керівників. Але наявність непогашеного кредиту зобов'язує банк створити резерв в непогашеній сумі за рахунок прибутку та вказувати його в балансі до списання. Це знижує показники банку, а відповідно рівень зарплатні його робітникам і банк поставлений в умови списати заборгованість як можна швидше, у всякому випадку не чекаючи спливу трирічного строку позовної давнини.
Аналіз практики банкрутства по спрощеній процедурі свідчить, що ефективна вона тільки спочатку, але закінчити її, довести до логічного завершення - виключення банкрута з ЄДРПОУ - практично неможливо через недосконалість чинного законодавства України. На всіх етапах роботи призначеного судом ліквідатора зустрічаються серйозні труднощі, які в кінцевому підсумку ведуть до юридичної прогалини.
Першою перепоною є неврегульованість сплати праці ліквідатора відсутнього підприємства. Кожний ліквідатор бажає бути призначеним ліквідатором підприємства, яке крім боргів має будь-які активи (майно, цінні папери, права вимоги і т.п.). Це означає, що є реальні передумови на сплату його особистої праці та підлеглого йому персоналу, а також на сплату заходів, що ними виконуються (експертиз, аукціонів, аудиторських висновків та т.п.).
Підстава успіху роботи ліквідатора в більшій ступені залежить від швидкого та повного прийняття в своє відання справ банкрута: документів, печаток, штампів, майна. При відсутньому директорі або бухгалтері передача не відбувається та будь-якої інформації про активи банкрута ліквідатор не отримує. Він повинен складати односторонній акт про відсутність підприємства за місцем знаходження, про відсутність будь-якого майна або відомостей про керівництво підприємства. Але такий акт не звільняє його від обов'язку здати печатку та штампи підприємства в дозвільну систему обласних органів МВС України, так як постанова Кабінету Міністрів вимагає для відміни державної реєстрації банкрута довідку органів міліції про знищення печатки та штампів. На цьому етапі наступна робота ліквідатора по відміні державної реєстрації становиться практично нездійсненною і з площини законної переходить в площину особистих відносин ліквідатора та чиновника з відділу підприємницьких структур державного реєстратора за місцем реєстрації банкрута як суб'єкта підприємницької діяльності. Тобто, відміна державної реєстрації при відсутності довідки про знищення печаток та штампів залежить від "спритності" ліквідатора, його вміння домовлятися з чиновниками. На цьому етапі призупинена ліквідація десятків і сотень банкрутів у державних реєстраторів по всій Україні. Така реальність сьогодення.
Що стосується відшкодування боргів, ситуація також непроста. Ліквідатору необхідна інформація про рахунки банкрута та наявність/відсутність на них грошових коштів. Наприклад, ліквідатору з матеріалів судової справи стало відомо про рахунок банкрута, але власником інформації про стан рахунку є не фізична особа (відсутній директор), а сама юридична особа, права та обов'язки якого здійснюють його органи та в першу чергу керівник.
Враховуючи, що ліквідатор виконує функції з управління підприємством-банкрутом, він має право запитувати в банках інформацію про стан рахунку, тим більше, що з відкриттям ліквідаційної процедури така інформація перестає бути комерційною таємницею, тобто фінансовий стан банкрута втрачає статус конфіденційної інформації. Часто особа, ставши ліквідатором, офіційно вимагає від банку інформацію про стан поточного рахунку банкрута і на підтвердження права вимоги надає копію рішення господарського суду про своє призначення. Однак Банк відмовляє ліквідатору в наданні інформації на законних підставах. Пункт 18.13 розділу 18 Інструкції «Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах» (затвердженої постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року N 492) вимагає від ліквідатора спочатку переоформити рахунок банкрута на себе, для чого необхідно надати відповідні документи і, нотаріально завірену картку з зразками його підпису та печатки. Тільки після цього ліквідатор стає власником, розпорядником рахунку банкрута і вправі вимагати від банку надання інформації, направляти платіжні доручення в випадку необхідності платежів та розрахунків по рахунку [8]. Але, як відомо, нотаріальні послуги (і банківські теж) платні і не всі ліквідатори переоформлюють рахунки банкрутів на себе. Ліквідатор не бажає нести не відновлювальні витрати і на цьому етапі ліквідаційна процедура призупиняється до з'ясування відносин між банком та ліквідатором. Без переоформлення карток на останнього банк в наступному не має права виконувати вимоги ліквідатора про закриття рахунку та видачу про це відповідної довідки. Остання також входить в перелік документів, без надання яких банкрут не знімається з державної реєстрації. В цій ситуації ліквідатор вимушений понести витрати і перемагає банк. Але, в практиці господарського суду Донецької області часто зустрічаються випадки, коли позов про банкрутство подають державні податкові інспекції і судді саме їх призначають ліквідатором, хоча по Закону ліквідатор - це фізична особа, яка організовує по рішенню суду ліквідаційну процедуру. Так, постановою від 25.11.02. по справі № 15335 Б про банкрутство ЧП «Ладо» ліквідатором призначена ДПІ Ворошиловського району м. Донецька.
Таке суміщення призвело до того, що начальник ДПІ на бланку інспекції, з посиланням на постанову суду та Закони «Про державну податкову службу в Україні» та «Про банки та банківську діяльність» [7], запитав інформацію про стан рахунку ЧП «Ладо». Хоча рахунок і не було переоформлено на ліквідатора, відділення АКБ «Укрсоцбанк» запит задовольнило, тому що до цього його зобов'язувала ст. 62 Закону «Про банки та банківську діяльність» [7].
Інакше вирішувався запит легітимного ліквідатора О. Тимофієнко в Одеське центральне відділення Промінвестбанку відносно інформації по рахункам Асоціації «Регіонал-внешінвест». Банк відмовив ліквідатору на тій підставі, що він не переоформив рахунок на себе і не став розпорядником рахунку та коштів замість попереднього керівника ЧП «Ладо». Ліквідатор звернувся з позовом до господарського суду про визнання відмови банку незаконною. Рішенням суду № 17-2-2�1-8969 від 23.11.2001р. в задоволенні позову відмовлено, тобто, дії банку визнані правомірними. Так поступово напрацьовується практика взаємин ліквідаторів та банків в процесах про банкрутство.
Як правило, робота ліквідатора з підприємствами, місце знаходження яких не відомо обмежується посиланням письмових запитів в Пенсійний фонд(ПФ), Державну податкову інспекцію(ДПІ), Бюро технічної інвентаризації, Державну автомобільну інспекцію з проханням повідомити про наявність або відсутність у боржника грошових коштів, нерухомого майна, транспортних засобів і ін. Знову ж, як правило, ці органи не поспішають з відповідями або зовсім не відповідають за різними причинами: від завантаженості персоналу роботою до відсутності коштів на сплату поштових відправлень. В кращому випадку ліквідатор направляє запити повторно, після чого через проміжок часу складає звіт про виконану роботу, ліквідаційний баланс і направляє їх позивачу-кредитору та судді, що призначив його ліквідатором. Зусиллями останніх ліквідатор приймає заходи з отримання відповідей з ПФ та ДПІ з інформацією про наявність у банкрута боргів і перед ними, після чого ліквідаційний баланс затверджується, ліквідаційна процедура визнається закінченою. Суддею приймається рішення про визнання боржника банкрутом, про ліквідацію його реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності та припинення провадження по справі про банкрутство. Причому, найчастіше в резолютивній частині судового рішення вказується, що банкрут зобов'язаний відшкодувати витрати по державному миту та сплаті інформаційного обслуговування, хоча в описовій частині відображено наявність багатотисячних боргів, відсутність коштів на їх погашення та відсутність самого банкрута.
Отримавши таке рішення, ліквідатор надає до нього оформлені ним документи (акт про відсутність підприємства по місцю знаходження, запити та відповіді вище згадуваних органів, довідку банку про закриття рахунку) і з проханням виключити банкрута з державної реєстрації направляє до відповідного державного реєстратора. Останній через певний час матеріали повертає ліквідатору у зв’язку з відсутністю вже згадуваної довідки з органів дозвільної системи про здачу та знищення печаток та штампів банкрута. В числі причин вказуються і відсутність оригіналів установчих документів (статуту, установчого договору, свідоцтва про державну реєстрацію), яких ліквідатор не отримав по всім відомій причині - їх йому ніхто не передав. На цьому круг замикається, реальна робота припиняється, а починається в'яле або активне листування, але нічого не міняє, яке триває місяцями та роками. Суд від подальшої участі в задоволенні позову кредитора відстороняється.
Чиновники відділу підприємницьких структур відповідають ліквідатору та позивачу, що вони керуються чинним законодавством і не хочуть нести відповідальності за виключення з державного реєстру суб'єкта підприємницької діяльності, який має установчі документи, печатку, штампи та можливість в інших регіонах України укладати договори, брати кредити, не повертати їх, тобто здійснювати нові фінансові правопорушення.
Таким чином, формально запровадивши спрощену процедуру банкрутства, держава погоджених механізмів для доведення її до логічного завершення не розробила, реальних повноважень ліквідатору для успішного завершення банкрутства не надала.
Підводячи підсумок, необхідно прийти до закономірного висновку, що результативна робота ліквідатора та суду при спрощеній процедурі закінчується з винесенням останнім рішення про припинення подальшого судового провадження по справі про банкрутство.
Не менше складнощів виникає і в загальній процедурі банкрутства. Не торкаючись численних проблемних питань провадження ліквідаційної процедури, слід звернути увагу на здійснення ліквідаційного процесу юридичної особи — банкрута. Оскільки, як свідчить практика, масовий характер набувають випадки, коли велика кількість зацікавлених осіб в бізнесі, юристи-практики та арбітражні керуючі не застосовують необхідних заходів з ліквідації юридичних осіб — банкрутів, не надають органам реєстрації необхідних документів, внаслідок чого останні не можуть виключити цю юридичну особу з відповідних реєстрів.
Як результат — невиконання судових рішень, а головне — створення передумов для нелегальної діяльності таких юридичних осіб та різноманітних зловживань. Адже ця юридична особа, не дивлячись на існування рішень суду (від ухвали про порушення провадження по справі про банкрутство, постанови про визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і до ухвали про ліквідацію юридичної особи — банкрута), зберігає статус юридичної особи і повний комплект документів, штампів, печаток, який може використовуватися в незаконних цілях.
Частина 2 статті 32 Закону закріплює: якщо господарський суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи — банкрута, то одночасно з цим він зобов'язаний копію цієї ухвали направити органу, який здійснив державну реєстрацію даної юридичної особи, і органам державної статистики для виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), а також власнику (органу, уповноваженому керувати майном), органам Державної податкової служби за місцезнаходженням банкрута.
Таким чином, одночасно припиняються провадження по справі про банкрутство та повноваження арбітражного керуючого (ліквідатора).
Слід відмітити, що на даний момент ухвала господарського суду про ліквідацію юридичної особи — банкрута виконанню практично не підлягає. А тому, всі юридичні особи — банкрути, в відношенні яких винесені такі ухвали, залишаються в Реєстрі суб'єктів підприємницької діяльності в ЄДРПОУ.
Згідно Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 року, однією з підстав для припинення юридичної особи є судове рішення. При цьому юридична особа є такою, що припинила свою діяльність з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.
Так, при надходженні судової ухвали про ліквідацію юридичної особи — банкрута державний реєстратор повинен не пізніше наступного робочого дня з дати такого надходження заповнити реєстраційну картку про державну реєстрацію припинення юридичної особи, внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи і передати органам статистики, Державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про виключенням з Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації особи.
Однак цього не відбувається. Крім того, на даному етапі виникає нова проблема. Так, для виключення запису про таке підприємство з реєстру його спочатку необхідно туди внести. Парадокс, але факт залишається фактом: для того щоб виключити запис, спочатку його треба внести, хоч немає що виключати. Збільшення кількості дій не змінює їх суттєвості, навпаки, замість спрощення процедури, відбувається її ускладнення.
Це перш за все обумовлено тим, що новий Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців», який змінив Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, передбачає щорічне підтвердження відомостей про юридичну особу, яка міститься в ЄДРПОУ, і поряд з цим покликаний формувати цей реєстр.
Надання щорічних звітів в Реєстраційну палату — положення доволі нове. Однак, якщо підприємство-банкрут таких відомостей не надавало, то і в централізовану базу даних відомості про нього внесені не були, то виключення його з ЄДРПОУ значно ускладнюється, щоб не сказати «стає неможливим».
Законодавець, звичайно, передбачив дію «самоочищувального механізму», адже за ненаданням таких відомостей повинно було слідувати автоматичне виключення з реєстру. Але, нажаль, очікування цієї події даремне, крім того, враховуючи попередній досвід, невідомо, наскільки таке очікування затягнеться.

В чинному ж законодавстві ні відповідальності за ненадання ліквідатором (арбітражним керуючим) таких відомостей в Реєстраційну палату, ні строків такого надання не передбачено. І таким чином залишається в цій справі вірити виключно в добропорядність та добросовісність.
Якщо ж уявити, що етап підтвердження відомостей пройдено, то слід звернути увагу ще на одну деталь.
Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи за судовим рішенням про завершення ліквідаційної процедури і ліквідації юридичної особи — банкрута державний реєстратор, крім внесення таких загальних відомостей, як організаційно-правова форма діяльності та назва, юридична адреса, зобов'язаний внести номер і дату рішення судового органу про відкриття ліквідаційної процедури, визнання боржника банкрутом і припинення ліквідаційної процедури.
Хотілося б відмітити, що нумерації такі рішення (постанови та ухвали) не мають, тільки номер справи, який залишається незмінним протягом всього провадження. Внесення ж номеру справи замість порядкового номеру неприпустимо, так як мається на увазі його поетапна зміна.
Подібні «нюанси», невизначеність та недеталізованість при проведенні державної реєстрації припинення юридичної особи створює передумови для зловживань.
Хотілося б відмітити, що до відповідного врегулювання цього питання на законодавчому рівні всім зацікавленим особам слід перевірити, чи ліквідовані юридичні особи — банкрути, в відношенні яких винесені постанови про ліквідацію, для того щоб переконатися, що таке підприємство дійсно не знаходиться в ЄДРПОУ.
Отже, певні проблеми практичного здійснення банкрутства витікають з недосконалості законодавства про банкрутство та іншого законодавства, що стосується банкрутства. Щоб уникнути цих проблем, законодавство необхідно постійно коригувати за умови суттєвої зміни економічного середовища.



 
« Аналіз інвестиційних проектів   Виды источников доказательств »